Говорят ли наши одесские властьимущие о политике на украинском языке? Практически никогда. А на русском? Намного чаще, но так же невнятно и неубедительно. Мы  показываем, как это надо делать профессионально. 

 

Незабаром настане рівно рік з того часу, як Росія та Україна підписали Харківські документи – стратегічний договір, який визначив вектор взаємодії двох країн на усю першу половину 21-го сторіччя. Так чим для нашої держави став Харків – 2010? Зрадою чи дипломатичною перемогою?

 

До квітня 2010-го року Чорноморський флот практично не отримував нові зразки кораблів, та за своїм ударним потенціалом (якщо порівнювати флот з радянськими часами), усе севастопольське угруповання кораблів перетворилося практично у флотилію – незначну частку колись великих військово-морських сил Союзу. Для вирішення локальних конфліктів, таких, як, наприклад, участь у серпневій війні 2008-го року з Грузією. Але вже таке питання, як забезпечення ймовірного військового вторгнення у ту ж Лівію (хоча б для того, аби забезпечити паритет з інтересами Сполучених Штатів з контролю за нафтовими та газовими сховищами країни), Чорноморський флот Росії зараз повноцінно виконати не здатний. Харківська угода як раз і оголила увесь спектр даної проблематики. 

 

Ще рік тому головною проблемою Кремля залишалось збереження політичної присутності флоту в Криму. Однак одразу після Харкова у басейні Чорного моря стали з’являтися нові бойові судна.  З Балтики та Тихого океану. І зразу стало зрозуміло: вже ніхто нікуди не йде. Усе зовсім навпаки: росіяни йдуть! Більше того, базування Чорноморського флоту Росії у Криму вже сприймається, правда, з різними оцінками,  як саме собою зрозуміле явище. Інша справа, що не все так безхмарно у стосунках між Україною та Російською Федерацією, які вишли, за словами влади, на стратегічний рівень. 

Харківська угода оголила кілька гострих соціальних та юридичних проблем. Зокрема, мова йде про господарське питання перебування російського флоту у Севастополі. 

 

Те, що Москва могла півтора роки тому списувати на антиросійську політику Києва, при цьому, ігноруючи такі питання, як облік військових об’єктів, орендні угоди, тощо, тепер (з вирішенням політичного боку справи), торпедується з новою силою. Тільки вже не з «націоналістичного Києва», а з місцевого кримського рівня - «дружньої» Партії регіонів. Регіонали поки ще не здатні публічно пред’являти господарські питання до умов перебування Чорноморського флоту Росії в Севастополі. Все-таки Крим до цього часу залишається ще «маленькою Росією», отож будь-які випади проти флоту Федерації розглядаються там як  випади проти північного сусіда України. Але б я ставив більш законне питання: а що ж відбувається з обіцяним зниженням цін на природний газ?

Ейфорія про «стодоларову знижку»  пройшла.  До того ж, як з’ясувалося, дана знижка мало чим відрізняється від ринкової ціни, за якою Росія реалізує газ у країни Західної Європи. Відзначимо й той факт, що наша північна сусідка так і не відмовилася від проекту будівництва «Південного потоку», який просто знищує транзитну унікальність України. По суті, наша держава жодного «газового передиху» не отримала. Більше того, якщо Росія й надалі буде лобіювати постачання газу в Європу в обхід України, національна економіка втратить мільярди доларів. До речі, саме у день річниці підписання угоди в першій столиці Радянської України, до Одеського порту очікується прибуття першої партії китайської гречки. Щось там у комуністів з Піднебесної з обіцяним п’ятим квітня не зрослося. Суть в іншому. Чи не є ця китайська гречка своєрідним символом тепер ще й продовольчої залежності України у сучасному світі?

 

У будь-якому випадку, після Харкова, як говорять в Одесі, за смішні гроші, Росія отримала повну перемогу. Та ще більше втягнула Україну в орбіту вирішення своїх, російських питань. Росіяни таки йдуть. Але з дуже дорогим газом. Якось не по-братськи виходить.